Мир, дружба, коняшки

13

Нещодавно в місцевих новинах показали сюжет. Жалілися в ньому працівники іподрому: мовляв, мало зараз молодь цікавиться кіньми, простоює іподром без відвідувачів. І вирішили ми з подругою піти на іподром. Зрозуміло, всерйоз кінним спортом займатися не планували, але так, покататися хотілося, на красивих тварин подивитися…

Сказано — зроблено. Полізли в інтернет. А сайту у місцевого іподрому немає. Гаразд, не біда, знайшлися телефони. Думаємо, зателефонуємо — уточнимо час роботи, вартість заняття, умови всякі. А телефони не відповідають. Зовсім. Три дні не відповідають. А іподром функціонує, це точно: кожен день їжджу повз, у вікно автобуса дивлюся на те, як там конячки нарізають кола.

Але ми не сумуємо: місто у нас невеликий, в разі чого, ніжками Екшн ти можна. Відпросилися ми з подругою раніше з роботи і приїхали на іподром. Зайшли в стайню — тихо, пусто. Конячки в денниках вівсом хрумкают, людей — нікого. А в куточку двері кабінету з табличкою «Адміністрація». Постукали ми туди, висунулася тітка скуйовджена, похмура.

— Чого треба?

— Вибачте, — говоримо, — нам би дізнатися щодо занять. Коли можна прийти на конях покататися?

— А ну геть звідси, — заволала тітка, — геть! Наркоманки! Повії! Конячок їм! Забирайтесь геть, поки міліцію не викликала!

— Не кричіть, жінка, — почала моя подруга, — ми ж не зараз хочемо кататися. Ми хочемо дізнатися, чи можна у вихідний прийти?

— Не можна! Не можна! Забирайтесь геть, кажу! Не буде вам, тварям, коней! Забирайтеся!

І за вила хапається, які в кутку стояли…

Вийшли ми зі стайні. Перезирнулися.

Знаєте що, работнічкі, ви перед тим як скаржитися, що до вас ніхто не ходить, інформацію про свою організацію додайте, телефони включіть і хворих на голову співробітників поувольняйте. І буде вам мир, дружба, кукурудза і відвідувачі.

А задовбав мене наш автобус номер 23. На кожній зупинці по п’ятнадцять хвилин стоїть, зараза.